Лист незнайомці...

Тобі пишу, ми незнайомі.

"Ми" поки тільки лиш бажання.

В коханні тихім як безодні

Ховаю лист свого зізнання.

Тобі одній пишу щоранку

І з кожним подихом до завтра.

Я риму кров’ю замішавши,

Пишу уривком покаяння.

Твої долоні, пальці, коси.

Усмішка — наче привітання.

З тобою навіть не знайомі.

Моє утрачене кохання.

І знову лист, цитую фрази,

Які не зміг сказати першим.

І докір наче тонний якір

Все тягне в глибину — за межі.

Між сірих звивин-коридорів

Тону в тобі, немов уперше.

Щораз — і в кожнім “завтра” знову

Я чую твою тінь-розмову.

І збитий подих — та тримаюсь,

Твій образ в пам’яті вплавляю.

Його не стерти жодним часом —

Ні пилом літ, ні вітром з трасом.

І так, щодня — живу тобою,

В очах палає біль зізнання.

Кохання тихою журбою

Вбиває докором мовчання.