“Тому вже, мабуть, років п’ятдесят”

Тому вже, мабуть, років п’ятдесят.

А я ще й досі бачу так яскраво:

Моє село, старий вишневий сад

І вечорів підсинені заграви.

Усі в роботі — і старі, й малі.

І я, що тільки починаю жити.

Вже встиг пізнати радість на землі, —

Бо коні наші й наше власне жито.

Уранці біля току вся рідня:

Як смачно свіжим хлібом пахне з нього!

Мене підсадить мати на коня —

На нашого коня, на вороного.

Хтось пожартує: буде отаман.

Хапаю повід, сплюнувши в долоні.

Дзвенять підкови, котиться гарман —

Немов довкола сонця ходять коні…

А це прийшло уже не з тих років,

Хоч ми іще лишались дітлахами;

Ми назбирали в торбу колосків —

І, нас намалювали ховрахами.

Чом я дитинство пригадав своє?

(За розпорядком дня — сніданок, лазня).

Згадав, бо ще живий. Бо серце є.

Бо світлих днів шукає пам’ять в’язня.

15.04.1978