Тополя

                  М.Зерову

З-під неба теплого і вірного, як друг,

Перенесли її під наше небо змінне.

Як слово зрадника. І чорної вершини

Безсила пада тінь на потьмарілий луг.

Струмує, сріблиться осичина навкруг,

Ставні дуби біжать, немов табун левиний, —

Найвища ж падає. Зірветься в синь — і гине,

Як світоч, що вночі піднісся і потух.

Нещасне дерево, Шевченкова любове!

Що слава хворому, що вбогому пісні

І що для мертвого покров карамзиновий!

Самітна, ти стоїш в чужій височині

І, до чужинної весь вік байдужа мови,

Мовчиш, свої рахуючи останні дні.

Чернігів, літо 1926