Традиційне

Мов птичий заплідок — жовток утягую у себе.

І дух, і сміх, і рух, і крок,

і біль твій — в цямри ребер.

Краду з очей я світла мить — зашпилюю, мов голку,

у своє серце — хай дзвенить, гуляє хай осколком.

І непритомна моя плоть, і стислось «я» у крапку

так, наче сотворили її лише на згадку…

І непомітний у юрмі, так, наче кимсь забутий,

мовчу, бо звуки всі німі, на язиці — отрута…

Штовхають, топчуть, мелють, труть

і шарпають на клоччя…

Лише осяде каламуть — знов сяєш непороччям.

І риска світла у тобі, немов сталева голка…

Мовчи, не рухайсь — світлий біль

роздвоїть губи зойком…

Не рухайся, не розчиняйсь, не променись, не треба…

До краплі іскорки стискайсь, до зникнення у небі…

Пітьма… Розплющусь — і нема

нікого… Сам як палець.

Лиш голка голку перейма і серце мені жалить.

І вже нашпилений на біль

(на грудях крапля крові)

кружляєш в небі голубім,

а тінь же — нерухома.

***