Трамвайний лист

І

Поспішала кудись на мітинг,

вже смеркало і люкси цвіли,

і здавалось: в далекім столітті

недалеко трамвай плив.

Погасала прозора осінь,

і бадьоро дзвенів крок.

Я чомусь одкидала коси

й почувала: бунтує кров.

Повернула до трамвая круто,

раптом стала: що таке?

На ганку стоїть не кондуктор,

а мій милий зняв кашкет.

Так і кинулась я на східці…

Але ні, то був не ти:

мій коханий ще більш білолиций,

мій коханий ще більш молодий.

— Прошу квиток? — Нате! —

я сказала (народ шумів)

і поставила раптом дату

— на листі — тобі.

Пишу на коліні, в вагоні

(кондуктор знов пройшов), —

туди, на твої льони,

де ти кажеш — «так хорошо».

Пишу я тобі про радість,

про вечірній присмерк в огнях

(і до речі: без тебе грати

розлетілися в два дня),

я побачила східний город

і японські вітрини крамниць.

Це далеко краще за море

і твої вечорниці.

Така логіка тих, що мріють

про сади химер в цвіту:

коли треба, то зробиш з повії

кабріолети золотих дум.

Така логіка тих, що знають,

як за смертю йде життя:

це ж вони золотими снами

прозаїчні болота мутять.

Отже, друже, пишу в вагоні

під духмяний електричний шум

і плюю на твої льони, —

це від серця тобі кажу.

Зараз трамвай підходить

до стоянки (горить ліхтар).

…між іншим: попала в боти

на центральній станції вода…

Задзвенів, підлетів, зупинився,

виходять, входять, ідуть,

і здається, що все це сниться,

що я в прекраснім бреду.

Звякнув різко дзвоник,

мій кондуктор: — Ваш квиток…

Тоді знову виринає й тоне

вечірніх годин манто.

II

Ти писав мені: що то буде,

коли завагітнію я…

Але це ж, мій коханий, будень,

сірий, нудний яв.

Твого сина (дочку, може?)

однесу я в третій інтернат,

а ти пришли мені кошик

виноградного вина.

Буду така вдячна,

цим і забудемо нашу связь.

Слово честі: за тим не плачу,

що ти мене взяв.

А з тієї полинної ночі,

коли в стрісі стримів молодик,

зараз тільки темні клоччя,

що летять сюди й туди.

Все забула, бо треба забути,

як не бачу й зруйнований млин:

це була узамітна сутінь

і під нею — вдвох — ми.

Пам’ятаєш «часи пантеїзму»

на могилах (оселі, ріка).

Я дала тобі душу чисту,

коли ти мене там погукав.

А що далі? Абстракція — тільки,

голубої тоски вага…

Я і досі чую крики,

ти до мене: «ага! ага!»

Пам’ятаєш мої розмови

про комуну загірних людей?

Ти тоді позіхав від утоми

і казав: «не те! не те!»

І тоді я пішла від тебе

і до тебе вже не прийду,

бо ніколи серед степу

Не найду свою мету.

III

Скоро станція, там вилізати,

і спішу я кінець найти…

Я працюю тепер у Раді

і цікавлюсь, де ж — ти?

Ти питаєш, чи я марксистка?

Не скажу тобі: «так, така»…

Комунарка я… щось близько…

як ти кажеш,

біля державного пайка.

І тебе уявляю зараз,

як — порожній гнилий смішок,

і не дивно: ти ж жив на базарі

і від мене давно одійшов.

А втім, я забігла далеко,

не про це я хотіла сказать.

(От і маєш: жодної спеки,

а пройшла така гроза!)

Мій кондуктор біля мене знову,

та не в ньому справа, кажу:

я нарешті найшла те слово,

що родив його буйний шум.

Це, власне, не слово — легенда.

Прекрасна легенда з легенд.

Її розказав мені Тенда,

в перекладі (з скіфської) Генд.

Про синій вечірній город,

де вічно кричить муедзин,

що в нім мінарети — гори,

що в нім, як симфонія, дзвін.

Найшла, хоч і довго шукала,

ці сині оселі міські…

І там, де блукають шакали,

я вже бачу вітчизни ескіз.

Геніальне азіатське місто

(без бруду, без повій, без брехні).

У ніч засурмить вісті,

що гряде останній гнів.

. . . . . . . . . . . . . . .

Тепер бачиш моє лихо,

це не лихо — сміх один…

Не турбуйся, що під серцем тихо

повернувся твій син.

Йому ліжко найду в інтернаті,

та тобі от вже місця нема…

Тисну руку. Прощай, мій завзятий,

проживу я й сама.

IV

Трамвай зупинився. Досить.

Кондуктор у присмерку зник…

Мене зустрічає не осінь,

а тільки осінні сни.