Трансильванія

Був **дві тисячі восьмий**, і я — **дитина**,

Мій світ був — **манка**, іграшки, родина.

Ми сіли на **потяг**, що гуркоче в темряві,

І мчали ми на **Захонь**, що стоїть на кордоні.

Вагон стояв, і час повільно тягся,

Аж поки офіцер в двері постукав: **"Куди?"**

Мій **тато** усміхнувся і трохи розгубився:

"Гуляти! І за **родичами** їдемо сюди!"

Я тихенько тримала **зайчика** за вухо,

Він, мабуть, **молочну** кашу вже хотів...

Ми їхали, щоб **тато** повірив, це не **слухи** —

Що я його дитина, що тут не було див.

Потім була **Румунія**, поїздка до **Клужа**,

Міста, де Трансільванія ховає **таємниці**.

Мені було **десять**, і моє серце слухало

Ту **недовіру**... і ті **важливі** **квитанції**.

А потім **ДНК**, як **формула** складна,

Що доводила **любов** і зв'язок наш **кровний**.

І хоч дорога та була трохи **скрутна** —

Я пам'ятаю **потяг**, і **усміх** мій **головний**!

Тепер усе це **спогади**, мов кадри у кіно.

А мій **зайчисько** досі **манку** їсть зі мною!

Ми **дім** втрачали, та **любов** — її **основа**!

І пам'ять про **Клуж** — зі мною! Назавжди!

---