“Траву на довголіття зав’язав”

Траву на довголіття зав’язав

в міцні колінця,

пофарбував квітник духмянин жовтокрівцем,

ще й викружав горнець я на гончарнім крузі,

і промінець пустив по золотому прузі;

веселий промінець по вінцях мерехтить,

пий сонячні меди, щоб спрагу утолить.

А хто це пов’язав за ніч вузлами верби,

по стежці віск розлив від ганку до лужка,

де молочай цвіте, на жовту тихість щедрий:

хто карбував сонця по всіх-усіх квітках?

Дзвенить в корі лунка післязимова зморшка,

і світиться крило у пташки від літань,

у пальці заплелась повітря синя стьожка…

— Навіщо це тобі?

— Мій друже, не питай…

Ось зараз полечу, за хмаркою полину,

і натрушу дощів, щоб змить зимовий слід,

і, наче в бурштині, у дощових краплинах

увічню молодий і сонцеповний світ.

***