Три речі. Балада про любов

Давним давно, близ берегів Самсари

Під повним місяцем в краю богів

Де ріками ллється вино і нектари

Де птиці співають, немає вітрів,

Гуляв Аполон, не маючи пари,

Не воліючи спати, не бачачи снів

Гуляв, сумував - ну як все набридло:

Всього лиш п’ятсот, такий молодий,

Та час зупинився, і все остогидло.

Він всюди ступав, мав погляд твердий,

Стільки вже бачив, пів-світу повидів,

Для нього він став, як театр пустий

Стрічав сходи й заходи найзолотіші,

На масі вершин у горах побував,

Арфи мотиви чув найніжніші,

В честь нього скликали помпезніший бал,

Він пробував вина, оспівані в віршах,

Їв страви такі, що і цар не знавав

Років зо двісті сидів у хоромах,

Ще сотню в горах святих пробродив,

Вів кораблі по буйному морю

Там де Посейдон безліч душ погубив,

Був в смертних битвах, війнах, погромах,

Пройшов крізь пустелі, океан переплив

Гуляв, і гадав про таємну ту силу,

Про ту доброту і душевну красу

Якою люди його наділили

Внизу на землі, в неблизькому краю,

Бо тут наверху її не зростили -

Немає її в цьому раю

Він пам’ятав милі лагідні очі

В яких ти потонеш до самого дна,

А вибратись з них - уже і не схочеш,

Раз тільки поглянеш - і на глибину.

Про них будеш думати дні всі і ночі,

То може вони і лишали сну

І тут він надумав - у що би не стало

Знову побачити всю їх красу.

Він зрозумів, що йому не ставало,

Стільки провівши безцільно часу.

В нього всередині щось помирало,

Та знов ожило, давши мрію просту.

Ох, мрії ви мрії, скільки ж ви погубили

Заблуджених душ, що бродять у мглі.

Якби ж ці шляхи простими явились

То може б і боги жили на землі

Та ні ж - всі дороги крутими судились

Бо мрії - це хмари, й ламкі кришталі.

І він, Аполон, знає сказання,

Що той хто один раз піде від усіх,

Може залишитись, жити роками,

Сіючи щастя внизу, чи гріх,

Та раз повернувшись зійтись з небесами,

Більше на землю спуститись не міг.

Пішов він просити великого Зевса:

О, мудрий владико, дозволь говорити.

Я тут наверху не знайду собі місця,

Де міг би спокійно творити, вершити,

І знову на землю я хочу спуститись,

Щоб серцем відчути, як це - любити

Грім гримнув з небес - розрізав, як шрам,

Хмари густючі, що вкрили замком

Небо і сонце - спалив земний храм.

І змусив людей всіх упасти чолом -

Так гнівався Зевс Аполона словам,

Що насмілився той зневажати закон.

Спитав Аполон тоді Посейдона,

Що також верховним був серед богів.

Він жив на дні синього темного моря,

І смутно почувши значення слів,

Сказав, що не бачить цікавого в горі

Чи щасті - людей, і тим більше - богів.

Тоді він спустився у царство Аіда -

В мертвенний світ, де немає живих,

І тихо звернувшись до грізного виду

Фігури високої, бачив лиш сміх.

Та в благанні про поміч - викрив образу

Старшого бога на близьких своїх.

Хай так - я тобі, мій син, дозволяю

Піднятись на землю до тої краси

Яка аж настільки тебе забавляє,

Що мислиш про неї ти навіть вві-сні,

Та є ще умова - скажи, обіцяєш

Три речі своїх віддати мені ?

Любов - це те, що дарує надію,

Те, що відосить ввись в небеса

На серці затягує рани, лікує

Віру дає, любов - легка

Він згодився - то лише якісь речі

Не зрівняти з коханням - воздасться сповна!

Очі віддав.

І по-іншому стало.

Віднині лишилась любов сліпа.

Страх свій віддав.

І по-іншому стало.

Віднині лишилась безстрашна вона.

Безсмертя віддав.

І по-іншому стало.

Віднині було: любов - до кінця.

15.04.23