Три. Три. Три. 4#146

Триста тридцять три непрочитаних повідомлення -

вже немає надії, що я відкрию їх та зрозумію.

Витрачено стільки часу на усвідомлення:

менше маю - і більше ніколи не мрію.

Мені щиро хотілося би їх просто видалити,

замість цього, я повільно видаляю себе

По шматочках, тих, що починали боліти:

«не важливо чи була біль тобою, чи без тебе».

Хоч і бракує, наївних слів,

які замість того, щоб спустити в злив,

я колекціоную, як шрами на собі,

для чого?

Мені сниться, океан і сильний вітер,

який своєю сіллю, на сухо, сльози витер,

і ніби ж було так багато,

і ніби ж так мало…

Одного ранку я прокинусь зовсім іншою людиною, так само в кімнаті самотній і неохайній.

Можливо нарешті висплюсь, буду мати бажання рухатись і навіть заправлю ліжко.

В цей ранок, я віднайду для себе щось хороше, в паперовому стаканчику кави, без цукру, звичайній.

І мене, що мене самого здивує, потягне зранку на вулицю, наприклад на пробіжку…

«Закривавлена сцена»

- Лікарю, ми щось зробили не так, пацієнт в комі…

- Сестра… я випадково для себе загрався в бога…

- Може… залишимо його, він виглядає щасливим…

- Вимикайте! І подайте мені полову тряпку…

Одного ранку, я прокинувся, будучі самим собою - втомленим, смутним і звичайно-убогим.

В цей ранок, я не віднайшов для себе нічого нового, і не відчуваючи нічого, я вирішив поставити крапку!

Вже нічого не бракує. Доцільна пустота.

Немає щастя, і до себе немає співчуття.

Я ж казав вже: «Не переймайся, я звик…»,

а потім, взяв, і зник…

Мені марилась стабільність моя, і ремісія,

погляд в майбутнє щасливе, як місія.

Але, все ж, цього опинилось мало -

і більше не тримало…

Нуль. Відсутні непрочитані повідомлення.

Банально немає їх кому відправляти.

- Ось вам заповіт, для ознайомлення,

але вам не обов’язково його приймати.

«Живіть, будьте щасливими, кохайте -

мені більше немає, що вам віддати,

а як було, щось для мене - іншим роздайте.

Я не заслуговую, щоб мене пам’ятати».