“Тріпоче сокіл, сріблом потемнілим”

Тріпоче сокіл, сріблом потемнілим

Знімаючись у вогку височінь, —

І любо впасти на зелену тінь

Натрудженим і наболілим тілом.

Доми, давно порівняні до скринь,

Людські слова з їх розмахом несмілим…

Дай, серце, волю нетерплячим крилам,

Затріпочи, розвійся і полинь!

А серце так: ти ж той листок єдиний

На гілці всеземної деревини,

Ти ж тільки частка, лінія одна!

Зумій же чуть, як переходять соки

Крізь дерево плодюче та високе,

Спізнай, яка у цілім глибина!

1922