Триптих почуття

1.

В’язень в коханні, в солодкім стражданні,

муки мої, як вино, втіходайні.

Змішана пам’ять з духом весняним

радість приносить та й несказанну!

Світло блаженності, щедро розлите,

п’є моє серце, п’є і несите.

Сяє твій образ в дзеркалі слова —

не перейди, вільна любове!

Літепла хвилі лебеді котять,

крила розсовують нові широти,

тчеться вітрило нам на плавбу —

світла любове, вічно пребудь!

Ось мої губи, словом розняті,

полум’ям, вуглем їх запечатай!

Чисте чоло, щоб його таврувать —

швидше знакуй, поки гостра печать!

2.

Розплющусь, змию з роговиці,

у стелю очі утоплю —

та ти спливеш, як звук з криниці,

і додаси ізнов жалю.

Із тріщин часу, з щілин тиші

просочиться вологий сміх,

поверхню дзеркала сколише,

погорбить прямизну доріг,

аби спіткнувся, заблукав щоб,

уткнувся спогадом в куток,

щоб житло стало, наче хаща,

де не ступнути ні на крок.

Щоб, руки зранивши до крові

об гострий світ, немов сліпець,

прийняв покуту з рук любові,

своєї долі рішенець:

жить спогадом, що витікає,

наче із пригорщів пісок,

кругліть і тверднути на камінь,

де безліч визріло думок.

3.

За пеленою, за туманом,

за порошиною вогню

невідворотно голос тане —

летить відлуння олов’яне,

летить, летить

назустріч дню.

А за відлунком

нитка біла

крізь повсть

сотається слідком,

щоб позначити твоє тіло

хрещатим синім холодком.

Бо пам’ять жде давно відплати:

сплати, сплати коханню борг,

розлий по келихах щербатих

і гіркоту, і біль на двох.

Ставай на танучу крижину,

пливи за течією вниз,

слух затужавів, наче глина,

поплюскла голосу зернина,

не крикнеш: — Часе, зупинись! —

Так непомітно і сирітно

потрапиш в море крижане,

і світла радість тоголітня

не дожене, не дожене.

І, роззирнувшися, помітиш,

що ти один на шибці дня,

що твого танучого літа

не перейнять, не перейнять…

***