“Тривалість буднів та нудьгу”

Л. Талалаю

Тривалість буднів та нудьгу

переживаю неремстиво…

Іржу зішкрябавши із губ,

всміхаюсь металево, криво,

бо й цвяха прямо не забив —

життя ізкособочив,

тих відцуравсь, кого любив,

літа мов перескочив;

на цьому березі стою,

де дерева безлисті,

а жив потойбіч, як в раю,

сумлінно і пречисто…

У промені, в проміжку днів,

між паузами в часі

я жив, і вічність розумів,

і братом був комасі…

Камінчик стійкості навчав,

траву ж — терпінню й мови,

води набравши в рот, мовчав —

життя було медовим…

Хребет під дерево рівняв,

простерши в небо руки.

Хто мені пам’ять розірвав,

хто обірвав сполуки?

Бог гніву? А чи власний чин,

коли волів збагнути,

чому раюю я один,

і ким навік забутий?

Нарешті був почутий клич —

і я ребра позбувся…

— Хоч жил мені тепер не смич! —

Найменню тісно в вусі…

— Поділений, самітен знов, —

стою по цей бік літа,

де стала мідним дротом кров

і жил не розігріти.

І твердне усмішка крива,

відбивши думку гнуту,

і покривилися слова,

аби не міг гукнути

ні спогаду, ні двійника…

З ребра не сотворити

тебе, суття… І рве рука

отвердлий рот сердито…

***