Труни у гаях

Із блакиті піль шляхи розляглись,

на боках у них зацвіли гречки…

Та рої бджолині ними не гудуть,

меду не несуть у пасіки-садки…

А шляхами кров огненно димить

та вихри прядуть свистом веретен

і пнуться, моя гад, багнетами до хмар,

мичку, наче сніг, тягнуть із гречок

і сучать канат через всі поля,

купають його на шляху в крові,

бо нема дощів із клубків громів —

заснули давно у хмар на хребтах!

Гей, ревуть вихри від сіл та до сіл,

умотують їх у пряжу свою,

ховають в пилу шляхи на поля…

у селах усе гине, як в мішках.

Худоба реве з дворів на яри,

ребрами оре канави глухі

у зубах у псів — своїх хазяїнів.

Народ, як рілля, захряс по церквах,

дощами рида… і сльози горять

на хвилях садків, мов ягоди — кров;

падають в траву гарячі, як жар,

котяться в гаї, де труни лежать.

Там аж дві труни дубові товсті

на сіні сухім у чорнім сукні!

Як у цій труні, що лягла під рів,

битая в мороз, скупана в крові —

радість молода — квіти степові!

У другій труні — мати всіх людей,

тих замучених, побитих дітей…

Із грудей стримить кривавий багнет,

а на нім горить цвіт-рожа важка.

Гей, над радістю стоїть туга мла,

на поля, сади крила підняла,

чорні, мовчазні, як сон кладовищ.

А над ненькою стоять кістяки,

з їх очей-дірок сльози цебенять

та й на рожу ту, що хилить багнет.

То ж не рожа-цвіт буйно-запашний,

а серце пала — сонце із крові!..

У гаях горить та зілля в’ялить.

Із сонця осьо вилітає птах,

та й полетів він за дикі поля,

де гoрод стоїть на стрімкій горі,

в кручу-дерезу важко нахиливсь;

він давно заснув: зубами не б’є

в небо кам’яне, не креше вогню.

Сів на башті птах міської стіни,

крикнув один раз: “Труни у гаях!..

Люди, уставай!” Крик упав на дно

в кручу-глибину на скелі грудьми.

А з-під пелени

сірих скель

чорно, наче крук, —

кінь летить…

Ой вилетів кінь на гору круту,

страшно заіржав над городом тим;

луни загули в кварталах міських,

як у виводи горобина ніч.

А з драних шибок порожніх домів

кажани, сичі вилетіли всі…

Крильми шарудять об дахи будов,

в мотузках дзвіниць… І город пливе

у дзвоні глухім десь од берегів,

як дим на степи. Та степи мовчать:

слухають, як ліс в їх лоні росте,

у водах джерел, повних кришталю…

А вихри прядуть, і труни лежать,

і серце в гаях у неньки горить,

і кінь на горі сичів виклика!