Туга і залишення і Печаль

Туга і залишення і Печаль

Відкритим полем —

вільний вітер:

і Бог і раб і гук...

Стовпи хитаються,

і простір без вагання

в’їжджа на часі, —

і куди, не стачить рук...

Лагідне вітром долі роздягання

Велике серце:

в полі вогник мов горить.

Єдна собою долю і провалля.

Свистить у місячнім напої

причандалля

І ріжні враження

скидаються згори.

Ще, мабуть, довго щось рішатимуть вгорі.

Просієш душу, мов доходить в засіваннях,

Що рипнеться —

й заступить за поріг

мов рай простий просте замилування.

Око не дадє хвильностям покою,

а буде косми прививать і брить.

Се через вогник, що тихесенько горить, —

з обрію в обрій мов пронеслось осокою

Ще малодушшя сяде.

Правду заслоїть.

З гуком щось зробиться.

І найде уповання:

на покуті світло спокійнеє стоїть

простеє Божеє сердець замилування.

І дух — ключі сердець

під час попустить

Встане Жона ще й тихою рукою

Пропустить небо і опустить — й

за собою

Вселенську тугу принесе на гуслях.

І підріжняються іти байдаки

й струги:

Обидві туги встануть, величальні,

І та земна, що витріщається, благальна,

І та, що любить, всепрощальна туга...

18.11.2004