Туга

Оглянуся в години гожі:

Дерева є, і трави є.

І гори на Карпати схожі —

Усе таке, та не моє.

А чом це так — я й сам не знаю.

Вже скоро зацвітуть сади

І верби (мов з мойого краю

Вдовиці забрели сюди)

В Катуні зачерпнуть води.

Ось хвиля гілочку відпружить,

Замерехтить блакитна тінь…

Чому ж так гірко серце тужить

І душу кличе вдалечінь?

Що звабного є в тій країні,

Де мертвим плесом ліг Дніпро,

Де бродять запорожців тіні,—

Яке ти бачиш там добро?..

Я прагну там пізнати знову

Суть незрадливу, суть людську;

Із вуст почути рідне слово —

І десь померти в холодку.

Та чи збагну, що на Вкраїні

Уже доводиться в містах

Шукати, ніби голку в сіні,

Дідівське слово на вустах?

Ми ж ниньки мудрі — ми природу

Від кривди берегти вчимо,

А душу цілого народу

Невже покривдити дамо?

Хіба це менше, ніж пташина

Або якесь там деревце?..

То дух людський, його вершина,

Його снага,

Його лице…

Гай-гай! Сидіти й мудрувати

Посеред гір на чужині —

Не те, що вдома душу рвати

Об терни дикі, навісні.

І все ж…

Хіба ж ми троглодити?

Ми добре знаємо уже,

Що тужиться земля родити

Своє, природне —

Не чуже.

Земля — вона життя основа.

Тож, братку, як не поверни,

Це їй належить наша мова,

Бо ми й самі —

Її сини..

Супроти Божого закону

Ні образ, ані стать, ні масть

Вона в своє не візьме лоно —

Задушить,

Вижити не дасть.

Тим часом тут…

Яке бездоння

На тебе визирне з віків,

Коли почуєш: ненька доню

Гидких навчає матюків.

Така тут ласка —

Це не скруха.

Мо’ й не повірите мені.

А в мене вже відсохли вуха

Від слів лихих на чужині.

Понад Дніпром отого хисту

Ви не побачите ніде.

О мово рідна, мово чиста!

Невже й тебе ця ласка жде?..

Дрижать берізки у відлунні.

Ревуть вітри, гудуть мости.

Молюсь на березі Катуні:

О Господи! Не допусти.

15.02.1986, Сибір