Туман

На тин натикався туман благуватий

і кілля трухляве, мов зуби, хитав

та все наближався щомиті до хати

по стежці, яку із давен пам’ятав:

примарний єством, та присутність відчутна, —

він, світ поглинаючи, пам’ять стискав,

наліг він на двері плечем всемогутнім—

у дошці зосталось гніздо від сучка…

Якась невиразність, розмитість суцільна,

якесь розпадання того, що було,

душа в цім безмежжі була ще невільна,

поволі втрачала останнє тепло…

І крапало в морок з-під стріхи насіння,

пелюстками кліпав сліпий покрівець,

і бралась до рук сіра фарба осіння,

яку не відмиє і дощ-сіянець…

Спізнився на літо твій поклик останній,

що, листя пожовкле оббивши, упав,

і ти, захлинувшись холодним туманом,

на все натикалася, ніби сліпа…

З пітьми виступали загострені речі

і прагли зануритись в протини ран.

Нестерпне мовчання в глухій порожнечі,

де тисячі голок занозить туман.

Поволі стає олов’яним волання,

і м’язи судомить холодний метал.

І впав, наче поклик, листочок останній

і губи розкриті тобі залатав…

***