Твоя

Він простяг їй звичайну каблучку…

На тремтячій холодній руці,

І боявся поглянути в очі

Лиш рум’янець горів на щоці.

Десь поділось потрібне повітря,

Так забракло його у ту мить…

А вона відчувала щось дивне

І що серце так млосно щемить.

Всі слова тихий вітер розвіяв,

Десь далеко-далеко відніс,

Щоб у горлі ще більще душило

Й проривало так сильно, до сліз…

«Я назавжди твоя і навіки,

До останнього клаптика дня.

До останньої миті, хвилини,

Аж допоки нас носить Земля»…