Ти людина лише тоді, коли тобі страшно

Ти людина лише тоді, коли тобі страшно

І скроні шалено пульсують, рвуться від болю.

Ти людина, яка обирає сама собі долю

І жахається, наскільки життя виглядає позавчорашньо.

Невдоволені виголоси важливих та їх завищенні очікування

Не мають нічого спільного з об'єктивним

І світ здається тоді дещо фіктивним,

Коли в ньому немає твого голосу і хоча б трішки їства.

Навішані ярлики пронизують лише верхній шар шкіри,

Тому, їх завжди легко позбутись з епітелію.

Ніхто не матиме на виробництво тканин монополію,

З яких робишся, з яких сочешся, з яких прагнеш сили та віри.

В кістках твоїх сидить неприборканий хаос,

Що потребує введення в кров найкоротшим шляхом.

Ти купив його, не просячи, нижче за поверхом,

Щоб тепер благати зверхності зверху, аби спустили хоча б трос.

І так, лише коли мені страшно я є людина,

Бо боюсь назватись чимось іншим, кимось власним.

Буває, що підходить до вікон людина-поет нещасним

І пише розлого про те, що він всьому є причина

Й кінець на нескінченному горизонті займистих мрій...