Тяжіння

Приручений вітер слухняно зі мною ішов через степ,

куйовдив волосся уже не густе

і слід замітав — лишався хвилястий пісок, —

лише б не запікся важкий, переходжений крок.

Розмлоєна пахла земля глибиною,

і час розкривався, мов скойок долоні,

аби показати на хвильку перлину зернини

і визначить сенс прожитої кожної днини.

І щоб повернутись назад, де паслися коні зелені,

щоб слід полишити, набрав я землі повним-повні кишені,

та вітер під лікті мене піднімав, і розвіював порох,

і вузлики дат розпускав, і пам’ять прозорив:

хто ти, звідки, навіщо, куди?

Не питайся, бо тут був завжди,

був ти всюди усім одночасно,

через те й почуваєшся щасно

і злетиш, мов дрібна порошина,

поки простір тебе не зупинить.

Адже простір — то пам’ять про час, —

він завжди віддзеркалює нас

грудомахою, шляхом, стеблом, борозною,

аби душу твою, як зернину, роздвоїть,

розчахнуть пополам твою плоть обважнілу,

щоб одна половина д’землі,

а інша — до неба довічно тяжіла.

***