у білому у металевих басейнах

її голос обривається,

як електрична лінія,

біт її сердець

мій забиває слух.

я бачу її у білому у металевих басейнах,

вона - нерозкрита лілія,

а я її п'яний друг.

вона зупиняє ліфти

і царствує над сигналами,

вона гнучка й безсистемна,

а я її хмурий біс.

побудь для мене буддою, арахною чи пожаром,

замкни, а хочеш - розплав усе,

поки я схо́джу вниз.

вона приставляє до лоба

пальці свої, як кольти;

вона - це моя подоба,

неназваний брат і суддя.

у ніч, коли я прокидаюсь із криками і ознобом,

вона з узголів'я виходить

невиспана, як і я.

в мені двадцять дев'ять ударів

у клітку цієї крові

і двадцять дев'ятий поверх

будується в голові,

я бачив людей із крилами, поки нарешті не вмовив їх

тримати свій рід подалі

од мене і од землі.

бо голос її обривається,

коли скрізь спокійно і зелено,

бо змалу вона не любить

м'яких і субтильних божків.

я бачу її у білому у металевих басейнах -

тонку синьогубу іуду,

таку,

як завжди й хотів.