“У хмарах бозу, що висить, як грона”

У хмарах бозу, що висить, як грона,

Над позолотою старих церков,

Є затишок один – зелений схов

Для крові, що палає, мов корона.

Ти там була, знадлива й безборонна,

І голову свою з важких заков

Я увільнив і в серці поборов

Безумство беркута й злобу дракона.

До тебе підійшов я без крила;

Що ж ти, знімівши в показній покорі,

В мені шукала – змія чи орла?!

Чому, пізнавши в збайдужілім зорі

Душі моєї пристрасті суворі,

Мене безумно й люто обняла?!

***