У лузі

Росою поглиблена пахолодь м’яти,

високий туман поснував береги,

де мнуть живокіст безшелесні лошата,

роздмухані в лет — з молодої снаги.

Чому це не спиться під небом відкритим

і мулько лежиться на повсті трави,

і хто це шепоче за мене молитву

з єдиного слова-двозвука: «Живи…»

Біліє рука, прохоловши на скроні,

і пута шовкові біліють у ній,

і тупають глухо натруджені коні

в немірянім лузі, в його глибині.

І вся вузькота, неспівмірність душевна

з густим зорюванням на синьому тлі

здрібнила тебе, наче макове зерня,

поклавши в пожадливе лоно землі.

І знову обійде тебе, обтолочить,

досвітніми зблисками гнаний, табун,

і знову ти винесеш з білої ночі

зарошене жмуття конопляних струн.

***