У Львові знову тихо падає дощ

Не знаю, як там у вас, а у Львові знову

тихо падає дощ;

На гнізда птахів, на крони дерев,

Крокує черговою зі своїх прощ,

дріботить бруком сквериків і площ,

а доля бере

нас на поруки,

повз розпач і муки від наших гріхів і страхів.

Як помста за тих, хто прагнув та не зумів -

Ці тихі, шепітливі звуки.

Упомин некоронованих королів

і королев…

Будівлі прикрились щитами своїх дахів,

мов римська піхота на роздоріжжі шляхів

вишикувалась черепахою, що б’ється як лев!

Як їх батьки і діди, а згодом і внуки.

Дощить, воскресає пустеля Негев,

І люд, хай нажаханий, прямує далі куди Бог веде

Цю безтурботну юрбу дітлахів,

Що рушили в хрестовий похід. Але минуле

ще тут де-не-де

зберігає свій архів;

Він не про деруни, і не про борщ,

Він про душі, що спалахують під янгольський спів.

Хоч нарікає пробощ,

Що ніби йшли ми всі разом, але тепер хто де.

Що все менше і менше людей

в неділю на службі. Святі Пантелеймон та Юда Таддей

Не встигають всіх лікувати. Навіть нош

Вільних немає. І як з цим зарадити – жодних ідей.

Чистилище переповнене також,

Тому тут стільки поранених і калік,

Не місто, а лазарет!

Пріснотілі і суходухі. Будівничі мурів і пірамід.

Та в нас пересадковий. Ми проїздом в Назарет,

Мчимо щодуху аби втрапити в диво чи стерти міт;

А тут як завжди: хтось все життя відганяє мухи,

А хтось будує монументи, міцніші за камінь і мідь.