У місті, що не пам’ятає тіней високих веж

У місті, що не пам’ятає тіней високих веж

Прокидаєшся в ліжку, що хвилюється в морі шумливих речень

І сплутані в міни дрейфують страшні слова,

Що прибились до мене за ніч і минулий вечір.

Тут риби такі полохливі. Чорними пащами слів

Виринають з води і пірнають на дно підлоги.

У хвилях гойдаються чорні шрифти віршів

Натхненні любов’ю, мистецтвом та власним богом.

О, скільки імен, і скільки заплутаних рим!

Чорних снів і Венер, що колишуть повіки ще сонні

Це століття щоразу возводить в руїнах Рим

І лягає травою між плитами вздовж колони.

Скільки слів! Та дарма, що хвилюють вони в рядках,

Що відсутні слова цікавіші за острів мови,

Все одно ж готтентоти влаштують собі крааль

І наповнять життям, і своїм розумінням любові.

Я радію нарешті тому, що спускається ніч,

І нарешті слова розтікаються темним двором

І здається, що всюди, слова та вірші чиїсь,

Що чекають світання застивши новим світотвором.

08.04.2023