У нашій Молдові

Молдова після дощу — мов перлина в траві,

В небі — райдуга, в полі — пісні живі.

І тут Барбі на ровері їде сміється,

Їй навіть вітер у коси плететься.

Вона у рожевім, з очима ясними,

І їде селом поміж хат золотими.

Собаки вітають, бабусі сміються,

А хлопці із вікон їй легко клоняться.

Дорога блищить, мов зі срібла ріка,

А в серці — свобода, без міри й тінька.

Вона — не з пластмаси, вона — із весни,

І в кожнім повороті є трішки мрії.

Молдова шумить: “Ось донька моя!”

Її не спиняє ні дощ, ні журба.

Бо навіть Барбі, що вміє мріяти,

В цім краю навчилась — душу тримати.