“У попелі білім, в руйновищах білого царства”

У попелі білім, в руйновищах білого царства,

немов погорільці, дерева зчорнілі стоять,

і п’яний іде, по черзі вітається: «Здрастє», —

частуючи щедро книшами дерева підряд.

Він дійде до хати, якої давно не існує,

і знайде у попелі синій гартований ніж,

і сині вудела, які позостались від збруї,

вогнем пожолоблений згаслий леміш.

І, взявши вуглинку, повітря, мов шибку, позначить;

і видиха з парою голос пригаслий на скло,

і видавить ліктем отвердле повітря гаряче,

аби долетіло до мене звертання: «Павло!».

І я стрепенувся, віддалений віком від нього,

розплющивши очі, побачу ранкове вікно:

хитається штора не знати чому і від чого,

і світло лежить на долівці, немов полотно.

Е, ні, не наснилось… Неначе отрута,

закапалось ймення у вуха крізь сон,

і власне життя вже здавалось почутим,

і тиша була, як тугий виногрон…

Чому ж я тремчу перед смугою світла,

і штору рухливу відсунуть боюсь,

мов протяг холодний, що дме з того світу,

ввійшов був у тебе і кров’ю загуск…

І світло спинилось в дорозі до тебе:

бліде, полотняне — на клапті хоч ріж,

і сонце застряло у попелі неба,

як в пам’яті сонній: війна і леміш…

***