“У сутінках і трави сутеніли”

У сутінках і трави сутеніли,

і олово важке несла ріка,

лиш рушники на цвинтарі біліли,

затиснуті хрестами в кулаках.

Ніде ніхто. Нікому. Тиха тиша.

Густіше сутінь, і густіша кров,

і замість тебе мов хтось інший дише,

рукою водить: скрип-поскрип перо.

Напише «сутінь», згодом перекреслить,

чи виправить на інше слово «день»,

чи слово «ніч» напише разів десять,

й кружечками, як вуглем, обведе…

А ніч ішла, осяжиста, повільна,

і проступала в літерах смола,

і рухом дужим, порухом свавільним

приклеювала руку до чола.

І стежив ти, як всі слова зливались,

як чорна пляма ширилась, росла,

мов тінь руки чиєїсь шестипало,

й папір заливши, капала з стола…

І рвучко встати ти не зважив духу,

сидів, як прикипілий до стільця,

і всім єством заціпенілим слухав,

як, мов смола, кров капле без кінця.

***