“У воду мінливу задивлений, в плинне”

У воду мінливу задивлений, в плинне

у струм безупинний, в якім розчинивсь,

нарешті збагнувши, що ти — крапелина,

яка щохвилини струмує кудись…

І спільно з тобою в єдинім потоці

і верби пливуть, і пташки, й очерет;

відбився весь світ у біжучому оці,

і ти сам струмуєш назад та вперед.

Назад — до початків, вперед — до безмежжя,

від витоків власних до спільних джерел,

пливеш разом з небом, з крутим узбережжям,

і вітер хвилясту поверхню стриже…

Попереду бачиш краплини знайомі,

позаду — обабіч: краплини все ті ж,

чим далі від витоків — ближче додому,

куди всі добутися прагнуть скоріш…

Течуть краєвиди, багаття мелькочуть,

і ти ніби видовживсь в руслі віків,

і тесані вітром стоять по обоччях

боги мовчазні — каменюки важкі…

На них запікається послід пташиний,

немов письмена — нерозгаданий слід,

щоб хтось прочитав переліт журавлиний

і рушив донизу за плином на схід…

Вже промінь тебе вириває із плину,

угору підносить краплину дрібну, —

він з хмари додолу дощиною кине,

аби гіркоту увібрав ти земну.

І виринеш потім з підземного споду,

почавши з кринички скупенької путь,

щоб згодом того, хто задивлений в воду,

як власний відбиток, ув око втягнуть.

***