“Удощи цю прісну землю, удощи”

Удощи цю прісну землю, удощи,

заручи мені ще долю, заручи…

Мабуть, тут оленяча тропа,

на ній камінь-світочолець міцно спав…

І спіткнулась ти, розхлюпавши вино, —

удощило тільки грудочку воно.

Й зав’язалась, розточилася лоза,

підпалила личко злякана сльоза.

Ой ти, лишенько, до чого воно все,

і куди рука горнятонько несе?

Чи ж не краще вигнуть перснем свою путь, —

видно, там лиш вихорці одні ростуть, —

і тут грядку-чорнолатку обійти?

Так до мене звідусюди ідеш ти…

***