Українська пектораль

Щось невиразне сковує гори,

тихим шелестом тихий обрій,

мов спікається голодомором

в карих, вкрадених сонцем очах,

хліб насушний. Слов’янською чашею,

запивають причастя нескорені,

діти тих, хто горбатив панщину,

і виходили в плав за порогами,

чайки моря понтійського. Степ

пам’ятає розбійні чамбули,

і невільниць з карасубазарами;

душі словом чужим загарблені,

щось невиразне на землі…

тут ховається й суне хмарами:

чорне чорними, каре карими.

Віють косами вітри, чварами

і сміється в корчмі лихвар.

Тут за горами кручі покручені,

руки рідних дітей заручені

із безпам’яттю їх сердець.

Щось невиразне в горах мучиться,

тихий став до плакучих тулиться,

де стоїть над гладінню мріючи

українська, рутенська душа.

І на плесі ледь човен хилиться,

давню пісню тривожну звіявши,

що з води, підпливаючи, дивиться,

мавка, поглядом темного дна.

16.08.2020