Українське небо

Над Україною небо, коване в кузні громів,

Бурями переоране, мов штормовий океан.

Вдень і вночі снуються пасма їдких димів,

І на козацькі плавні падає чорний туман.

Не застогну від того, що перерита земля —

Всюди вона сьогодні здиблена дном догори.

Тут іще є вербиця та на лужку теля,

І до старого тину хиляться явори.

Може, для відпочинку нам їх доба залиша —

Скреготом хижої сталі ще оглушили не все…

Над Україною небо, наче скорботна душа,

Що предковічну втому в череві хмар несе.

А поза хмарами зорі. Що вам відомо про них?

Не телескопом, а вістрям тріснутого журавля

Через важкі сувої газових хмар курних

Зоряний дух у надра спрагло прийма земля.

Ген придивіться: з неба по деревині старій,

Що журавлем називають, на лугову сіножать

Гномики полум’яні рясно, за роєм рій,—

Мов світлячки вечірні,— линуть, течуть,

біжать.

Хто це — космічні пришельці? Де ж голубі

кораблі?..

Чи метеорна пороша образ новий здобува?..

І відчування дивні ширяться по землі —

Щось таємниче, грізне зорям шепоче трава.

Мовби ті гноми завтра лицарями оживуть,

Велетнями воскреснуть серед ударів грози.

З душ і очей спливає та вікова каламуть,

Котрої ми набрались ще з кріпосної лози.

В запічках щось героїчне згадують сонні діди.

Плаває понад лугами сизий вербовий пушок.

Брязкають відра в криницях — і виринає

з води

Місяць, мов гола дитина, звільнена

від пелюшок.

Над Україною небо, як материнська душа,

Змучена, розіп’ята на перехресті віків.

Сонце в свою дорогу стомлено вируша.

Тихо зітхають плавні —душами козаків.

23.02.1974