УКРАЇНСЬКИЙ МАКСИМКО

Ой був собі той Максимко,

Український хлопчак бідовий,

Спершу чемний був на парі,

Так солодкий — аж медовий.

Я сиділа, писала вправи,

Він на мене лиш гляділ,

А потім, тихий та скромненький,

Чекав, щоб я його взяла й поцілувала в ціль.

І настало теє чудо —

На уроці, при народі,

Я йому дала цілунок,

Аж клас хлопав у нагоді.

Та недовго він був милий —

Славний хлопець, ясні очі…

Бо як взнав, що тато румун,

Він з'їхав з розуму працочим.

Бо таких дівчат не видів,

Гарних, сильних, без дурниць,

От і почалось у хлопця:

«Покажи мені… ну ти ж знаєш…» — і список тих дурниць.

Я сказала: «Но, Максимку,

Я ж не лавка, не вітрина».

А він губки надмив миттю,

Враз пропала в нім людина.

Ой пішов тоді той хлопець,

Як туман під сонцем літа,

Не хлопчина був — обновка,

З душею, що вся продірявлена.

То ж таке моєє слово:

Хто не має в серці честі,

Той не варт ні поцілунку,

Ані стежки до мого двору й тесту.

А я далі вчу науку,

Сад тримаю, хату чисту.

А Максим хай шелестить там,

Де йому місце — у вітрі свисту.