униз течією вужі збиваються в зграї

униз течією вужі збиваються в зграї

з річок у ріки, із рік у солоні води

течуть і течуть не спиняючись, утікають

лишають міста, узлісся, мости. Підходить

їм час іти. І виразніше чується цокіт

сріблястих ратиць, здіймається трактами порох

гострішає кут між стрілками але поки

старе і нове крокують мов сестри поруч

завжди озираючись бачиш в пилу за спиною

обличчя-рядки-перемоги-поразки-виклики

і часом буває і час біля тебе зупиниться

стрільне цигарку, поділиться щиро плітками

усього достатньо було, і “хтозна” попереду

складати усе по полицях даремно й клопітно

і тішиш себе невіданням і химерами

і міряєш-міряєш-міряєш Землю кроками

рахуєш ці кроки, збиваєшся з ліку, згадуєш…

спіткнувшись смієшся намацавши нові гулі

кидаєш усі підрахунки, ховаєш racio

і дякуєш всім, хто з тобою летів на кулі

навколо Сонця. Кожному-кожному-кожному

хто посміхався, хто кидав услід каменя

свідомий того, що так з усіма подорожніми

і часом буває тихо, а часом – гамірно

ратиці цокають ближче, а значить першого

усі ми прокинемось іншими, в новий дім

в’їдуть на конях звершень нові вершники

ті що в сідлі, а не ті що ідуть під ним