“Упрозтяж полотно Стоять сніги високі”

Упрозтяж полотно… Стоять сніги високі…

Цей колір доброти благовістив нам спокій,

і далеч об’явилась жаданим відкриттям,

що й прочитати можна приховане життя.

Не зовнішньо-позірне, а те, що за лицем,

написане по сріблу молочним олівцем.

Немає літер — жести, і струми почуттів,

і неділимі звуки ув оболонках слів…

У достеменній мові епітетів нема,

бо слово краде душу… Сніги… Мороз… Зима…

А на полотнах тіні не грають, а живуть:

раби голоколінні до ніг твоїх повзуть.

А ти сидиш владично, і твій свавільний жест

указує на волю, що послана з небес:

карати їх на горло переблиском шаблюк —

розпачливо хитались кущі простертих рук…

Так чітко слово «влада» записане було…

По той же бік свічада обличчя аж цвіло.

По той бік начерталось «братерство» і «любов»,

по цей же тінь каралась, струміла біла кров…

По цей бік — хтиві жести і стегна хилиткі…

Кохання? Поглинання — чересла ці місткі…

Вони у шалі чорному, у згарищі пожеж

тінь ялову поглинуть, і сіменисту — теж…

І хто ти — тінь безлика для неї? мить злиття?

По цей бік без’язике, записане життя…

І тінь моя ріденька так прагне густоти,

що сажу ловить в жменьку, облизує ґноти.

А смолянисті тіні пруть вгору кругляки —

Сізіфове каміння, могильні гнітюки…

Це там… А тут — падкують,

будують спільне щось…

Мовчи, бо простір чує… Зима… Сніги… Мороз…

***