Уранці під колючкою

А може, це не так уже й важливо,

Щоб завжди був відкритий небосхил

І вільні перевали, вільні зливи,

І в небі шелестіння вільних крил;

Щоб модний галстук і костюм по зросту,

І шлягер на малинових вустах;

Щоб слово “воля” означало просто

Можливість мандрувати по світах…

Нехай колючий дріт — чи в цьому

справа?

Аби лиш клаптик теплої землі,

Де хоч одна, зате така яскрава

Кульбабина голівка на стеблі.

І жук повзе, і ґедзь припав до шкіри,

І босі ноги відчувають твердь,

Що є твоя, бо виростає з віри:

Її у тебе відбере лиш смерть.

Маленький клаптик — виміряні метри,

Неначе для могили. Та з-під ніг

Тебе покличе голосом Деметри

Той дух, що ти лиш тут відчути зміг.

З тим духом вас повік не розпаруєш —

Запали в груди висі голубі.

Тепер не ти вже по світах мандруєш —

Вони, світи, мандрують у тобі.

Ось Парфенон майнув, ось Ніагара.

Гримить Чікаго, проплива Париж…

Відтак це все поглине синя хмара —

І ти вже словом знайденим гориш.

Ти впізнаєш його безпомилково —

Це саме те, якого ти хотів…

Тепер ти тільки Слово, Вільне Слово

Для нього ані вишок, ні дротів.

Не заздрю метрові, що в кабінеті

Над перекресленим рядком дрижить:

Хто вільний, той живе не на планеті —

Планета в ньому починає жить.

27.05.1981