Уривки з поеми про ТГШевченка

1.

Висять налицини й забрала

в моїй робітні на стіні,

і ходить холод шестипалий

угору й вниз по крутизні.

Всещедрий Боже! Як обмислив

своєю ласкою мене:

стають ще більше прямовисні

ці куті сходи з кожним днем…

Тече з долоні віск гарячий,

і кособоко свічка спить.

Душе моя, ти знову плачеш,

день проминув — ану ж бо цить!

От коли б знов огонь добути,

спіймати знов високу мить,

допоки на дорозі сутінь

й перо нестругане скрипить…

Мов лик святого, свічка біла

йому про сутінь шепотіла.

Язик рожевий коливавсь,

зривались грозяні слова

і до паперу припадали,

і хилиталась мла, як тінь,

по стінах однокольорових,

і гнулись крила паперові

над головою чи… А втім —

вуста стискала — пломінь свічки

в долонях бився істерично.

Згасали ремства і прокльони,

холов язик,

вщухала мова…

І в ніч глуху, стоповерхову

високий піднімався крик:

«Царів, кривавих шинкарів

у пута крутії окуй.

В склепу глибокім замуруй».

2.

Велебний парастас,

бо надійшли морози,

і перелився час

в закрижанілі сльози.

І вибіг босоніж

при свічці — в хуртовину,

і витрусив скоріш

із пам’яті калину.

Без скрипу тане сніг,

хоч стопи — однотонні;

спинитися ж не смів,

бо гнівом переповнивсь.

Позаду прямо в карк

Студено дихав спомин,

і висохла рука

чорнила свіччин пломінь…

— Чи сили не стача,

щоб з’ясувать причини,

чому мені в очах

круглавіє калина?

Що виловить свіча

з густої хуртовини,

як шлях мій визнача

гнів збурханий, глибинний.

Уперто крок в’яжу,

біжу без спотикання

і гнів свій бережу,

як свічку — від згасання.

***