Урок незрілості

Я марно витрачала свої дні,

Шукала в тобі зрілого чоловіка.

Хотіла мудрості на спільній глибині,

Але в руках тримала — інфантильність віку.

Я пояснювала: "Любов — це світлий дім!"

А ти ховався за відмовкою німою.

Ти — як дитина, що боїться гніву,

І замість правди вибирає гру.

Навіщо тобі логіка і співи,

Коли ти звик, що "я не хочу, я піду"?

Які тобі пояснення, яке прощення,

Коли ти перекладаєш своє тіло

На мене, як на вічне навантаження,

І робиш винною, що я тебе любила?

Про яке кохання говорити у цей час?

Коли твій світ — це тільки власна тінь.

Ти не несеш відповідальність за нас,

А просто витираєш ноги об мій цвіт.

Я вчила тебе цінувати опору,

Але дитина не сприймає крок у гору.

Я зрозуміла, мій Андрію, ця біда

Не в тому, що я була не та чи та.

Твоя проблема — це втеча від життя,

Бо зрілість вимагає дати і взяти.

Ти не здатен. І тому ця пісня скінчена.

**Не можна пояснити вісім, де лише п'ять.**

**Не можна вимагати, де нічого дати.**

**Твоя незрілість — мій урок на довгий шлях.**

**А моє кохання — відлітає, як птах.**

Тепер мовчи. Відповідальність ти нести не зможеш.

Я йду. Хай інша твою гордість множить.

А я знайду того, хто буде *опорою*,

А не дитиною, що керує мною.