* * *

Уста твої, як дикий мед, солодкі.

Весь сонця жар улігся на долоні.

Серпневі ночі – ви такі короткі,

щоб цілувати очі, очі сонні…

Торкнутись мрій у волошковім полі,

злетіти разом вище хмар і неба…

Сьогодні ми поєднуємо долі,

і – певен – далі проживем, як треба.

Навіки вдвох, мандруючи в світанки,

теплом сердець розводячи тумани,

забудьмо хоч на мить ворожі танки!

Й той бій, що завтра, може, тут настане.

Покличе Матір – я піду до бою,

сховавши слізний поцілунок в душу.

І виживу, бо я живий тобою!

Любові клятву смертю не порушу.

В агонії розбомбленого світу,

крізь присмак крові й пороху набоїв

несу надію, вічністю зігріту,

що завтра день народиться без болю.

Що завтра сльози висохнуть від сміху

і голуби злетять над рідним дахом.

Кохання наше – ця єдина втіха –

не втрапить в пащу розпачі і страху!

В окопах в полі під акорди грому

до серця пригорну твою хустину.

Не плач, кохана! Я вернусь додому!

Надіньте ж, Мамо, хрест – в дорогу сину…