Утома

І

Глибока осінь павутину

На берег тягне з-під млина,

Де перестояну калину

Ламає дівчина мала;

Гуде від ціпа жовта тиша.

Як у неділю дзвін в гаю,

А на кулі хазяйка рижа

Сорочку зашива свою

І повідає, як надворі

Шуміла ніч вогнем з громів

І цуценя коло комори

Вищало мокре у рові;

А комсомолець в ліжку любий

Зорив їй по-братерськи в рот,

Бо там були з металу зуби

Рублів, напевно, на п’ятсот…

II

А я хоч маю вічні будні

І зморшки довгі на лиці

І пробиваю кригу в грудні,

Аби скупатися в ріці;

І виглядає щохвилини

У мене з серця самота,

І, наче в мертвої людини,

Навіки зціплені уста,

Що їй не сниться ані сосна

На скандінавських берегах,

Ані, збентежена і млосна,

на Нілі пальма у пісках;

І хоч не заздрю тим на лати,

Що господині мов брати,

І не боюся ночувати

Із цуценям серед сльоти.

ІІІ

Та, гей, закінчу я жорстоко

Останній молотити сніп,

Аж розлетиться понад током

Розбитий, наче пляшка, ціп,

Та й повалюся на солому

У мертве безгоміння сну,

Аби забути і утому,

І від життя луну страшну,

Що знов до сонця рижа курка

Співає вранці без півнів

І Марсій з краденого лука

У серце цілиться мені,

А бог поетів і героїв

Рахує у неволі дні

Без Муз, без ліри і без зброї

Калину носить у рядні!..