В Донецьку

Для чого? Можливо, заради прощання

Мене повернула година остання

На землю, з якої для рим і думок

Життя мого витік нерівний струмок.

І що це за фокуси, що це за жарти?

Я звідси на крила здіймався без варти —

Шахтарська дитина, палкий піонер.

Чому ж мені руки за спину тепер?..

Крізь грати, крізь мури виходжу на волю.

Рушаю додому по рідному полю —

Туди, де вітрець павутину снує.

Додому — в далеке дитинство моє.

Біжу, поспішаючи несамовито,

На тік, де гарманять під хатою жито.

Де кінь, що недавно заорював лан,

Тягає по колу ребристий гарман.

Матуся лякається:

—Звідки ти, синку?.. —

В кутку помічаю шахтарську бензинку.

Це батькова — він у могилі лежить,

А нам по–селянському випало жить.

Тут пахне домівкою — потом і гноєм,

Та зіллям із лугу, та щедрим надоєм.

А волики наші — рудий, половий —

Мене зустрічають: господар живий!

Усе тут надійне, усе — як годиться:

І збіжжя в коморі, і в відрах водиця.

Молотникам стане ураз веселіш,

Коли на тринозі поспіє куліш.

Мов скіф після бою, в щасливій утомі

Під небом нічним на духмяній соломі

Лежу і дивлюсь на далеку зорю,

І щось їй своє, потайне говорю.

Душа моя стиха співає і плаче:

Єднання із Всесвітом —

перше, дитяче…

Нараз прокидаюсь — дитинства нема:

Хропе та викашлює смуток тюрма.

01.05.1977