В електричний вік

Красномовного мудреця Бояна

в хуртовину

промайнула

тінь.

І обіжно на подій екрані

фаркнув люкс.

І читали:

Степи Залізняка і Гонти,

а на зорі —

гайдамацький рев.

То ведмідь блакитноокий

біля твоїх дверей.

Гляди ж, щоб думок анемона

на релях не закурявила лист,

бо тендітне досягнення гроно

упаде на траурні ризи.

І молився я:

Отче наш — електричної системи

віку!

На твоїх крицевих віях

запеклася майбуття сльоза.

Твоя напруженість воліє

на патлах буйних днів

провести лабіринти смаку.

Да святиться —

твоє ім’я

Да буде твоя непохитна воля

там —

на землі,

як тут —

в заводі.

І глузували над святим святих,

і в сміх

підмішували кал.

Вони не знали тих доріжок

І шлях той бурьовий,

що нас виховував

тримати руху стяг.

Їх розуміння, що порожній

у діжці звук.

Їх приборкала тирса, поле

і шелести журби,

а клуні рип колись повісив

життя їх на снопи.

І казав я:

Покиньте мріяти мертвим!

Давайте посолодимо сучасний мент.

Ви хочете, мабуть, жерти?

Так і я ж хочу!

Чуєте?

Ах, не варт!

Вас розбуркає лишень Марат.

А я (я не покину ранок!)

і ваших, і своїх дітей

уберу у віяло фазана

і поведу в майбутнє.

І

А вчора степ шумів…

Ох, як метушився степ!

Чекали у місто гостей

троглодитного віку.

Тулились до будинків

примари переляку,

десь скавучав собака,

а потім вив

на хмари.

Було небо повне, як вагітна сіроока

дівчина.

Але була виснажена душа —

кинемо її знову в лабети…

Ша!.

Серце моє, де ти?

Прив’язане на нитку

і мусиш підагатити кров?

Невже воли і корови

кізяками нагодують їх?

Невже мукання золотої телиці

варте ударів по ковадлові?

Ні! «Сила солому ломить»,

а їхня воля

за гратами біляозерного виховання.

Ах, я знаю цю в’язницю.

У ній і мені — атому мільйонноголового тіла —

було гарно гріться

на комині з жеврівшими колоссями.

Я згадую: волошкова тиша,

дзвіночки в вербах шарудять похило,

а легіт припоясав межі,

розпустивши бузкові крила.

Іржали десь на луках коні,

і так боязко було кинути голосівку…

Хотілось забрести до самих фараонів

і дмухати на нетутешню музику.

Все це я знаю… Має насолоду і пелюшковий

сморід.

І от на годину

у ланцюжку чоловічого життя

ви маєте ще раз посьорбати

отрути.

А я, як лаврик,

покину сад улітку під морозом

своїм зраненим оком.

Хай! Я почекаю!

І брук мій — у глушінь майдани

притаяться…

Я ж біля машини стану.

І ремінь заспіває про іншу перемогу,

про авіачаси…

II

І буде так —

я вмить скричу:

Гей, просторіш мені дорогу!

Це буде перший сказ.

За ним заспівають і перетворяться

в блискучу мантію

дійсності

казки утопістів…

Я не схотів бути Паде-Кале і Ла-Маншем

і роздирати землю.

Я хочу нести вісті

з берегів електричного царства.

Але я — не Гастєв, не Маяковський,

не Єсенін.

я з української діжки беру хміль.

Я лишень (по-персіянськи) пенід.

І кому ж, як не мені,

мисль свою пускати амазонкою

в далечінь?

Я буду уїдливою нянькою

біля вас,

бо ви розіб’єте коштовні вази,

і будемо укупі плакати

ще один вік.

Ви розумієте мене?

Я — це фуга!

Во ім’я ваших —

Отця, і Сина, і Святого Духа —

я — ми.

Слухай, чоловіче:

да не будуть тобі бозі другі,

тільки моє засмажене обличчя.

Це — не наруга —

це сердечна порада,

бо мені вклоняються не лишень

дніпрові русалки,

але й океанські наяди…

Хто міжпланетних мрій

таємність розпутляє?

Я.

Я лоно страдниці-землі

в троянди уквітчаю,

а кров

і бризки мозку під мечами

перетворю в вино й желе.

А фаворити мої — бурі —

гієні очі попечуть,

і потечуть

часів Адама ріки…

Ах, швидкувати б, заарканити

цю мить!

III

Степ замовк.

Мовчить.

Гризе наші виснажені крижі.

І я мовчу. І в цій мовчанці

ховаються зорі далекого-близького

і трагедія сучасності.

Вулиці примружили єхидні очі,

і вийшов вчорашній жужу1

з приватною ініціативою в кишені.

Чути на брукові крізь шум:

Ага!

Це до мене… Ну і що ж —

не повернеться Мойсей у Єгипет,

а сьогоднішній Прометей

умовно —

неприковано-прикований.

Одно зусилля в зусиллях вікових —

і вільний заспіває вільним.

А місто і степи

шпалерами пропустять

уїдливих пророків

до арки на тріумф.

Сплете вінки історія

з фіалок-сміхострумок

і уквітчає шлях.

Вона ж примусила

іти

в прийдешнє.

Вона ж поклала колючок,

бар’єри і паркани.

Вона! Це все вона!

І я, коли бракує палу,

сітчаю розумом

всесвіт

життя.

І глум, плювки

приймаю доброхітно —

офіра

це…

Ах, карнавальте свої оселі

і огадючте оазу міст,

я все ж упертий, хоч невеселий

і неосяжний бажання плац.

Іду похмурий в крицевих дзвонах,

розтаборився по всій землі…

бори в задумі… ідуть колони…

бори — колони…

То я іду.

Іду —

по логарифмах —

бо вічний

дух мій.

IV

І в цю хвилину

вашого розгнузданого свята

стою біля машини

і слухаю пісню безмежності.

В руках румпель —

веду корабель машинізації.

І повернути землю

вже маю твердь.

О Архімеде!

Твою сиву голову прострілено

сяйвом.

Нащадок прадідів великих

вже скрикнув —

Еврика!

І із провалля літ

нова Америка,

Месія і Колумб.

То —

колектив,

заліза міць

і я.

І на минулого полову —

огня.

Цього і досить.

А там, помалу в реп’яхах,

в мамулуватому коші

хтось прогримить —

товариші!

І табуни проколе мрія

і глузд творіння.

І хоч вовтузиться блакитноокий ведмідь

і б’ється грізно з погрозами пожеж —

і я бреду, і ти бредеш

вперед.

V

Так споконвіку було.

Одні упирались з ганчіркою в руці,

а другі тяглнся до стяга зорі

і йшли за хвостами комет,

горіх розкусивши буття.

І хіба посміє вічність

шпурнути в моє обличчя

докір?

Я почуваю, як мої плечі піднімаються

увисочінь.

Я проростаю мудрістю, величністю

природи.

І не вам, лакеям слизької жабиної

пристрасті,

зупинити мене!

Я вже бреду по мрійній вогкості,

по асфальтах прийдешнього.

Океани запінили береги

і мелодійно музиканять повітря.

Обшир —

до Оріона.

В моїх грудях товпиться

легкоморозний цвіт

осінньої турботи.

Мурашки золотої радості

плазують по спині.

І всюди бачу я

електрики блискучі очі.

І всюди чую я

прелюдію машин до людського життя.

А Україна, всесвіт —

в купелі боротьби,

і біля них — матуся неминучість.

. . . . . . . . . . . . . . . .

Так крок кривавий тисячоліття

свою одміряє добу.

Зітхне так легко людськість

і під березами незгод

народить немовля.

. . . . . . . . . . . . . . . .

Але ще довго буде степ

ревти.

Я знаю це.

Не раз іще гостей

з звірячими очима,

що гірше татарви

часів перегорілих,

чекатиму до себе.

Хай буде так! — інакше і не можна…

А я в той час у електричний вік

ступатиму поволі

І в електричний вік —

прийду…

…На димарях похмурого заводу

і на полях, в шматках крові —

читаю заповіт.