“В гіпс відлилося, захололо”

В гіпс відлилося, захололо

минуле, що було — ніколи!..

Якийсь рубець, якась там згадка,

що від випадку без порядку

в тобі, якому ні початку,

ні краю — вічен, мабуть, ти!

І перемішані світи,

як зерна в давньому засіці.

Де ти не був, в якому віці?

Чи ти на лови не ходив,

чи в оці чистої води

не відбивався молодим,

чи біля вогнища лункого

ти міддю горла не лудив,

аби докликатись до Бога?

Яка була швидка дорога,

коли в дитинстві навмання,

припавши вітром до коня,

ти мчав на сонце. Кутий огир

мінився з ночі в колір дня.

Та чи ж було все це? Не знаю.

Теперішність не має краю…

Вся сума днів і сума вчинків,

весь почерговий їхній хід —

це тільки пригорща піщинок,

що є лічбою твоїх літ.

Воно це все — ніщо, безглуздя,

якщо твоя наступна мить —

це підсумкова, правосудна.

Так лише й треба, мабуть, жить.

***