В гнилому світі жила сирота

В гнилому світі жила сирота

Життю радіти вміло дитинча

Будь яка дрібниця, була за безцінний скарб

Чи то цукерка, яблуко ба навіть комплімент

Все здавалось її за неабиякий презент

І раз сирітці подарили цуценя

Ви б бачили дитини оченята

Їй же подарили майже брата

В серці зародилася така любов до цуценяти

Що таке навіть важко передати

А цуценя було грайливе, пухнасте й миле

Проте в один злощасний день не стало цуценяти

Як, би не було важко це сказати

Проте виною тому стала та

Хто б мала мати материнські почуття

Та ні, їдучи вперед вона не бачила нічого

Бо була п’яна мов вівця

Пані!

Пані!

Що ж накоїли ви Пані!

Життя забрали ви у того

Хто став мені сім’єю

Бо ріднішого нема нікого

Все життя була одна

Бо ж з народження я сирота!

Мовчи!

Мовчи!

Гарчала пані

Як посміло ти кричать на мене

Ти ж ніхто, ніщо!

Безбатьченко, непотріб, мерзота

З народження ти сирота!

А я порядна громадянка

Я дружина, не якась коханка

Гаркнувши останні ті слова

Мадам поїхала без каяття

А що лишилось для дитяти

На мертве тільце споглядати

І стояла сирота знову повністю одна

Любов, невинність, доброта

Для серця це тепер чужі слова

Навіки серце почерствіло

Навіки думка потемніла

Я питаю вас шановне панство

І що ж тепер лишилось для маляти?

За ґрати!

За ґрати!

За кілька років, щоб кричав оскаженілий люд

Прокурор звинувачення, щоб висував

А пан суддя за ґрати, щоб заслав

Бо тепер це не дитя

Це вже дике вовченя

Дитя загинуло в день смерті брата

А ми ж порядні громадяни

Богобоязливі самаряни

Ми ж суспільства члени

Де не знайшлося місця тому

Хто не мав ніколи дому

Хто не знав турботи, доброти й кохання

Знав лиш зло, жорстокість та розчарування

Висновок один

Ми гнилі шановне панство

Прогнили ми з ніг до голови

Від шкіри й до костей

А що найгірше, навчаємо того ж своїх дітей

Чи хочу я цим добитись каяття?

Ні! Бог нам всім суддя