“В голосі вітру вчувалися зміни”

В голосі вітру вчувалися зміни,

ніби напнулось товсте полотно:

падали мури, рушились стіни,

і вивільнялось з лушпиння зерно.

Псалми почув був провіяним слухом,

ніби хтось холод з грудей видихав,

і полотно уповільненим рухом

разом з тобою в сувій загортав…

Зором побіленим далеч побачив,

рухалась вітру туга течія:

знизу — холодна, а зверху — гаряча

і сизувата, мов тінь, по краях.

В тому потоці світлі крижини

тихо, дворуко в далеч пливли,

і мерехтіли сталеві зернини

посередині, де душі були.

Мабуть, мандрівка в небіжчиків довга —

перепливати ж вічний потік:

простір короткий, та довга дорога,

довгий переплив з боку на бік.

О, віднеси ті осколки та кулі,

вітре лелечий, за обрій-межу,

смерті насіння, як яйця зозуля,

не підкидай у чарунку чужу…

Числа зітри, скаламутивши розум,

щоб траєкторія кулі пішла

криво, щоб простір не дихав морозом,

холодом криці замість тепла…

Простір розмий, щоб жоднісінька з ліній

не просувалась від «а» та до «б»,

хай кружеля лиш пташине насіння

і засіває дно голубе.

Хай похвалою псалми лунають

вітрові, небу, хмарам, землі

і відлітають за зграєю зграя

разом з словами — з вуст журавлі.

***