В горах

Агасі Айвазяну

Вповзали в долину конопляні хмари,

тягуче-повільно, неначе вві сні.

І світ твердокорий робився примарним,

і вітер ловили хрести кам’яні…

І відстань у часі сама скасувалась:

пощезли всі свідчення, знаки віків…

Вже час визначала у часі реальність

рельєфністю змісту, конкретністю слів:

хати, і хрести, і підошви граніту,

і ми, ніби згустки повівтряні, тут,

на грубій поверхні примарного світу,

який переходив з нічого у ґрунт…

А час — де він? В плоті? В свідомості? В чому?

Із ґрунту у пустку тече? Чи навспак?

Куди ми? Ізвідки? Із дому й додому?

Який час на колір? Який він на смак?

Солодкий? Як сік пирію в голоднечу.

Прозорий? Як в квітні солодка роса…

День щойно почавсь, та надходить вже вечір,

прожилка вогню на очах вигаса.

Понижчали хмари, вже видно лиш ноги,

дерева у кімлі, в землі — камінці…

Слухняно веде нас луската дорога

у ніч, в невідоме, неначе сліпців.

По пахощах прагнемо ми розгадати,

в якому вже часі? І відстань яка

між житлом та каменем чорним, рукатим,

де шлях уривався і час спотикавсь…

Запахло хлібами і маком розтертим,

і хмару вгинали чиїсь голоси…

Не видно облич, але чути, як вперто

за кимось волочиться стьожка коси…

І вирвалось з горла, мов корок: «Іване!» —

По чунях тебе я впізнав… Чи це ти?

Але ж… ти… поме… задзвеніло мовчання…

І вийшли з туману широкі хрести.

Від руху незримого мла затремтіла,

у товщу вологи відлунок вхрясав,

і раптом шугнуло метке щось над тілом —

черкнувши об хрест, задзвеніла коса…

***