В гуртожитках метрополій

Відчепіться від мене зі своїми римами, — каже вона. —

Я вивчала філософію, філологію і бог зна скільки гуманітарних наук,

Що небо спадало на землю де я жила

Філософським каменем,

І падало прямісінько мені до рук.

Я можу розкласти вам любов на атоми,

І на психічну талість парадигми слів,

Що кидають швартові до Гегеля та К'єркегора

І до солодких, мистецьких синонімічних рядів

Яким не хочеться переплавляти бронзу

Крізь срібну руру полум’яних голосів.

Я можу продовжувати безконечно так. Словом,

Вив’яжу груди, з якого пирскатиме античне молоко,

Симулякри чорних екранів за якими немає нічого й нікого,

Окрім відлуння у залі оздобленій в рококо.

Світ давно як відкинув поетичні образи. Кінематограф затьмарив їх,

А тому,

Я говоритиму з вами в патетичній, манірній позі

Лягаючи на триклінію совісті, як вірний собака до ніг.

Курець, що вдихає дим цигарок, видихає дим, а тому

Поет, що вдихає ніч – видихати повинен зорі, принаймні повинен,

Нехай це й не завжди вдається йому.

Художній світ, ще трохи і вийде з вузьких берегів уяви та пам’яті,

І на деревах ростимуть смачні сухофрукти

Забуття.

Дитина, що роздирає коліна до крові

Часом ставить підніжки,

Чи то від нерозуміння історії, чи то від нудьги життя.

Ти маєш рацію:

Потрібно хворіти, щоб написати щось варте уваги,

А це стільки сторінок нестерпного болю,

Стільки розбитих колін та підніжок,

Що, мабуть, писати я більше не буду,

Хоч будь-яким іншим віршам не відмовлю.

Карамельний суботній вечір розчиняється в чорній каві безсоння,

І в блакитному млосному ароматі ірисів.

Куліси твоєї юності розходяться милою усмішкою,

Щирою і відкритою до любощів.

Скосисте проміння ллється у човник очей

Густою спокусою, звабою,

Підкреслює її прозорими світлими заводями

І стрілки годинника роблять широкий крок в декаданс,

Ще поки осяяний толерантністю та сонячним гедонізмом.

Знаю,

В цей час,

Коли іде війна

Найкраще говорити прозою і не складнопідрядними реченнями

А просто стелити рядками дорогу, що враз

Обривається гулом безодні твого мовчання.

Коли вже жити, то жити не намацуванням красивих слів,

А жити на повну вриваючись в небеса, розкошуючи вустами,

Що слинять вина,

Коли вже помирати то від кулі, від вибуху, від яскравого і вагомого відчуття,

Коли бути, то задля перемоги,

Заради дітей і вільного світу в якому, до слова, їм жити.

І коли писати то — заражати мікробами літер

Усе довкола

Відкриваючи ляду скрині аби покласти до неї

Розкішне вбрання розшитих доль.

28.05.2023