В Кижах

Між ребрами брусованої хати

росте трава, у вікнах дуплуватих

сидять коти, і жевріють ледь-ледь,

димлять ґноти, наповнюючи вщерть

самотністю присадкувате житло,

де палахкоче дзеркальце, як бритва…

Назад нема, немає вороття,

з минулим розминається життя,

і, прихиливши вухо до стіни,

почути можна голос нутряний;

від доторку озветься деревина, —

гуде, як вулик, трухла порожнина.

А двері, відсахнувшись від руки,

запались вглиб, де звуглена драбина,

напружившись, мов стиснута пружина,

підкине на горище, де гаки

угвинчені у крокви-трухляки…

«Тут» — це «колись», це те, що за межею,

відлитки срібних днів, поточених іржею;

на позір ціле все, вагоме, повносуще,

всередині ж — дупло, бо й камінь —

час розлущив…

І стільки порожнин відкрилося на сонці,

що світ старий, мов сон, в тоненькій оболонці.

І я, немов шкляний, просвічуюся наскрізь,

і дерева довкіл немовби порожнясті.

***