В лікарні

Концтабірна лікарня сіріє на горі —

Із дерева і глини облуплений барак.

Якщо сюди приводять поранення старі —

Умій перепочити, щасливий неборак.

Щороку випадає тут ніжитись мені —

Аби хропів не вельми під ковдрою сусід.

Від ґанку видно волю — масиви ізбяні.

Яка похмура сірість — цей дерев’яний світ!

Так само будувались ще в домонгольський

час —

Лиш не було колючки та поміж нею брам.

А ген над видноколом, допоки день не вгас,

Багряне покривало готується борам.

І це в житті моєму одна із тих заграв,

Які зростили в серці потребу вільних крил.

О піднебесний простір! Як пізно я узнав,

Що нас лікує тільки відкритий небосхил.

Кружляє гайвороння і губиться в полях.

Лечу болючим серцем за птахами услід:

Там, де сідає сонце, лежить прадавній шлях

З оцих лісів мордовських до Золотих воріт.

Ще грізний Володимир залишив тут сліди:

Мордву минали вої — спішили до Булгар.

Вони шукати віру приходили сюди,

Проте Аллах не здужав згасить Перунів

жар.

І я шукаю віру. І ті, хто у землі

(З Полтави, з–поза Львова) — за віру

полягли.

Несуть їх тихі зорі на власному крилі:

Їм жити попід небом — там, де живуть

орли…

Ворони нагуляли добрячий апетит —

Горланять, бо нарешті скінчилася зима.

Це чорне птаство — ніби по сірому петит:

“Дороги на Вкраїну тобі нема, нема”.

16.04.1981