В мене своє життя,чого ви в нього лізете?

Батьку, слухай мене уважно —

це не лист до святого, це гучний крик,

бо в моїй голові не тиша, а грім.

Вони писали гидоту, сірий пил в очі,

в інтернеті й на вулиці — однакова брудна мішанка.

Цигани з Чернівецької області? Так, я їх ненавиджу.

В мене ненависть, як розпечене залізо,

впаяне в серце кожного разу, коли вони лізуть.

Але є вона — мама.

Світла, як ліхтар у темряві,

що каже: «Не бери до голови, нехай пишуть, нехай говорять».

Її посмішка — щит, її слова — броня,

і в її очах я бачу море спокою,

що вбиває отруту їхніх слів.

І гадалка шепче мені тихо:

«Не бери до голови, дівчинко, нехай що хочуть — то й пишуть».

Я слухаю, але серце горить.

Бо вони не знають, що я сильніша.

А ще вони хотіли мені нав’язати

якогось алкоголіка, що пахне дешевим пивом і гнилим димом.

Ні! Моє життя не їхня шкідлива забавка.

Я сама вибираю, що носити, куди йти, кого любити.

Батьку, ти розумієш? Я не їхня лялька.

Я — власна стихія.

І хай дим піде з їхніх сраок, хай горить їхня злість.

Бо в мене своє життя, і ніхто в нього не лізе.