В оці роси

Благословен будь, день сльотавий та холодний,

коли в шибки так дме, що навіть чути свист;

і ти немов завис над хланями безодні,

намоклий і важкий, як той дубовий лист.

Та чути глибину майбутньо-неземного,

що аж холоне кров, і музика луна —

і не ступить тобі, бо прикипіли ноги

та й — що не крок — гуде гудюча глибина…

І розумієш ти, перейнятий весь страхом,

що кожен день тобі дарований, а ти,

ущільнюючи плоть, як панцир черепаха,

забув про радість мук, про солодь гіркоти.

Були для тебе дні буденні несолоні,

як вариво з трави на водах дощових…

А музика луна, у жилах кров холоне,

і дощ пряде, пряде повісма сирові…

І дивиться бур’ян очицями росиці

на кошли сизих хмар, на мокрого грака…

О западись в той зір, щоб в землю подивиться,

бо чути дзвін лопат і мову молотка.

***